ЕКОЛОГІЧНА ОСВІТА В ДОШКІЛЬНОМУ ТА МОЛОДШОМУ ШКІЛЬНОМУ ВІЦІ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЦІЛЕЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ВИКЛИКИ, СТРАТЕГІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Анотація

Перехід до парадигми сталого розвитку. У статті обґрунтовано необхідність переосмислення класичної екологічної освіти та переходу до цілісної освіти для сталого розвитку (ОСР) на ранніх етапах навчання. Така зміна є не лише відповіддю на виклики епохи антропоцену, яку характеризує домінантний і руйнівний вплив людської діяльності на біосферу, а й знаменує вихід за його межі. Автори наголошують, що сучасна освіта більше не може ґрунтуватися на педагогіці страху або на ставленні до природи виключно як до ресурсу. В умовах екологічних криз освіта має зосереджуватися на формуванні у наймолодших поколінь психологічної стійкості (резильєнтності) та почуття суб’єктності.

Психологія розвитку та екологія. Дошкільний і молодший шкільний вік мають критичне значення для формування проекологічних звичок і так званої «екосистемної ідентичності» дитини. На основі, зокрема, концепції Жана Піаже, у публікації обґрунтовано потребу спрямування дитячого анімізму та захоплення природою (біофілії) на розвиток глибокої емпатії й моральної відповідальності. Брак вільного контакту з природою в цей період несе ризик формування біофобії, що в дорослому житті може виявлятися браком розуміння екологічних проблем. Важливим є також соціологічний вимір ранньої освіти, оскільки належно освічена дитина часто стає «агентом змін», впливаючи на проекологічні установки у своїй родині.

Синергія з Порядком денним 2030 та моделлю Дошкілля, що сприяє здоров’ю (ДСЗ). У розвідці досліджено зв’язки між Цілями сталого розвитку ООН, передусім Цілями 3, 4 і 12, та структурою моделі Дошкілля, що сприяє здоров’ю. Сталий розвиток у дошкільній і початковій освіті означає насамперед утвердження сталого способу життя, у якому турбота про психофізичний добробут дитини становить невід’ємну основу турботи про природне середовище. Фундаментальною метою освіти стає формування метакомпетентностей, зокрема системного мислення, нормативної компетентності, антиципаційної компетентності та стратегічної компетентності.

Інноваційні дидактичні стратегії. Автори окреслюють конкретні й перевірені методичні рішення, спрямовані на реалізацію завдань ОСР.

•       Освіта-просто-неба та лісові дитячі садки забезпечують безпосередню природну імерсію, усувають антропоцентричну дистанцію до світу природи й знижують у дітей рівень стресу.

•       Дослідницькі проєкти, побудовані на конструктивістській ідеї Дж. Дьюї, дають змогу дітям виявляти реальні проблеми, висувати гіпотези, ухвалювати й реалізовувати рішення в мікромасштабі, протидіючи апатії та формуючи операційний оптимізм.

•       Цілеспрямоване використання мікроскопів чи природничих застосунків як «цифрової лупи» для вивчення деталей природи та збирання даних у практиці громадської науки не лише інтегрує екологічну й природничу освіту, а й засобами звичного сучасним дітям цифрового середовища поєднує для дітей цифровий світ зі світом природи, стимулює взаємодію з природним довкіллям та сприяє збільшенню часу, який вони проводять просто неба.

•       Важливого значення також набуває педагогіка Місця, яка пов’язує екологічну освіту з безпосереднім досвідом дитини у локальному природному, культурному та соціальному середовищі. Простір як «третій учитель» посилює цей підхід: архітектура та внутрішній і зовнішній освітній простір закладу мають моделювати поведінку, а видимі компостери, біоцентричні сади та впровадження концепції «Нуль-сміття», орієнтованої на зменшення відходів, навчають дітей через щоденний досвід.

Бар’єри та рекомендації. Упровадження інноваційних рішень ускладнюють прогресуюча «бетонізація» міського простору та гіперобережність дорослих у питаннях дитячої безпеки, які сукупно обмежують контакт дітей із природним середовищем і спричиняють депривацію досвіду взаємодії з природним довкіллям («синдром дефіциту природи»). Викликом також залишається підготовка педагогічних кадрів, які часто у професійній діяльності віддають перевагу фактографічній передачі знань замість формування системного мислення, а також необхідність подолання усталених споживацьких звичок у сім’ях дітей. Автори доходять висновку, що нова освітня парадигма, спрямована на формування «громадянина планети», може стати каталізатором переходу до доби постантропоцену.